Розділ IX

філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики тощо. Принципами побудови їхніх філософських систем були розрізнення закономірностей розвитку природи і культури, активність суб'єкта, історизм.

Водночас у кульмінаційний момент розвитку класичної філософії почали діяти тенденції, спрямовані на її заперечення. Найбільш яскраво це виявилось у вченнях А. Шопенгауера, О. Конта, С. К'єркегора, Ф. Ніцше, О. Шпенглера. Артур Шопенгауер намагався протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю діалектичному вченню Г. Гегеля. За Шопенгауером, сутність особистості становить незалежна від розуму воля — сліпе бажання, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом того сущого.

Класичній філософії протиставлений і позитивізм Огюста Конта. Згідно з його вченням філософія не є наукою з власним об'єктом, що якісно відрізняється від об'єктів конкретних наук. Філософія узагальнює досягнення конкретних наук або ж є узагальненою класифікацією всіх наук. Філософія, вважав Конт, має бути скасована і замінена або безпосередньо конкретними науками, або ж ученням про взаємовідношення між науками, про їхню логічну структуру, мову тощо.

Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях Серена К'єркегора. Об'єктивній діалектиці Гегеля К'єркегор намагався протиставити "екзистенціальну діалектику", яка мала стати засобом збереження спрямованості особис-тості до Бога. На шляху до нього, вважав К'еркегор, людина проходить три якісно відмінні стадії: естетичну, етичну та найвищу — релігійну.

Як опозиція класичному раціоналізму виникає "філософія життя" Фрідріха Ніцше. Основа життя, за концепцією Ніцше, — це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі— волі до влади. "Життя для мене, — підкреслював Ніцше, — тотожне інстинкту зростання, влади, накопичення сил, зміцнення існування. Якщо немає волі до влади, істота деградує".

Освальд Шпенглер інтерпретував життя в культурно-історичному розумінні. Життя для нього — це "доля", "душа" культури, яка обґрунтовує ідею катастроф, що, постійно і регулярно повторюючись в історії, призводять до виникнення і смерті замкнутих у собі цивілізацій.