Розділ V а й об'єктом певного естетичного й морального відношення. Адже з природою, як уже говорилося, нерозривно пов'язане не лише фізичне, а й духовне життя людини. Тому ставлення людини до природи не визначається лише утилітарними, меркантильними інтересами, воно охоплює також і розуміння глибин людської душі. Таким чином, можна зробити чотири принципових висновки, в яких відображається "людське обличчя" природи: • природа така, що має здатність породжувати людину; • людина як у прямому, так і в переносному розумінні народжується "з природи"; • природна основа людини є тими підвалинами, на яких тільки й можливе виникнення неприродного, тобто людського буття, психіки, свідомості тощо; • у природному матеріалі людина втілює те, що є для неї непритаманним, неприродним. У підсумку природа стає засадами суспільного життя. Різні тлумачення поняття "природа" відображають певну "сходинку" в розвитку культури та рівень суспільних відносин, про що йтиметься. § 2. Історичний розвиток уявлень про природу Розуміння природи історично мінливе, воно відображає певні етапи розвитку людства, його взаємодії з природою. У міфології природа уподібнюється людині. Речі та явища природи, небесні тіла, тварини, навіть надприродні істоти (духи, боги) наділяються зовнішністю й фізичними рисами людини. Природний та соціальний світи у цьому типі світогляду ще не розрізняються. Людина залежала від природних сил, її світогляд породжував анімістичні й тотемістичні вірування. У релігії (йтиметься передусім про середньовічну християнську традицію) природа створена Богом. Так, у Біблії говориться про акт творіння: "На початку Бог створив небо та землю, відділив Небо від суші і повелів з'явитись рослинам. На четвертий день створив Сонце, Місяць і Зірки, на п'ятий — риб, звірів, птахів та іншу живність. На шостий день створив людину". Але природа протиставляється людині як зашкарубла, статична, нездатна до розвитку й удосконалення, як така, що не
|